У відповідності до ст. 49 Конституції України кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування.
Згідно із ст. 33 Основ законодавства України про охорону здоров’я, громадянам України надається лікувально-профілактична допомога поліклініками, лікарнями, диспансерами, клініками науково-дослідних інститутів та іншими акредитованими закладами охорони здоров’я, службою швидкої медичної допомоги, а також окремими медичними працівниками, які мають відповідну ліцензію.
Відповідно до ст. 78 Основ законодавства України про охорону здоров’я, медичні і фармацевтичні працівники зобов’язані сприяти охороні та зміцненню здоров’я людей, запобіганню і лікуванню захворювань, подавати своєчасну та кваліфіковану медичну і лікарську допомогу.
Зміст поняття “медична допомога” Конституційний Суд України з’ясовував шляхом як його граматичного аналізу, так і дослідження правових актів. У лінгвістичному аспекті слово “допомога” означає сприяння, підтримку (фізичну, матеріальну, моральну тощо) в чому-небудь; захист кого-небудь, порятунок у біді; робити певний вплив, що дає потрібні наслідки, приносить полегшення, користь, у т. ч. і виліковувати; дію, скеровану на підтримку /реалізацію чиїх-небудь запитів або потреб у чому-небудь/ за певних обставин. (Рішення, Конституційний Суд, від 29.05.2002, № 10-рп/2002 “У справі за конституційним поданням 53 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положення частини третьої статті 49 Конституції України “у державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно” (справа про безоплатну медичну допомогу).
Таким чином, не надання інформації про наявність ліків у відділенні можна кваліфікувати як не надання медичної допомоги, що являється порушенням законодавства про охорону здоров’я.
Відповідно до ст. 80 Основ законодавства України про охорону здоров’я, особи, винні у порушенні законодавства про охорону здоров’я, несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно із законодавством.
